2 роки вже я живу
по іншому і не так як раніше. І не те шоб життя зупинилося, але якось часом все
через одне місце.
Вже 2-й День
Мами, а я без мами. І моя мама – царство їй небесне – оригінальна персона за
життя, померла у день Матері 2014, 11
травня.
Так от. Все це
сказалося на нас неабияк. В принципі, коли я так кажу, то завжди переживаю шо
інші люди, які пережили смерть близьких скажуть шо я перебільшую, і шо бувають
випадки трагічніші і так далі. Та я не стану дискутувати – для кожного кінець
світу свій.
І після її смерті
моє життя стало троха з ніг на голову. Поганий сон. Почуття провини. Хвороба
тата і параноя з приводу цього.
Сьогодні знов
день матері. Адині вчителі наробили купу гарних штук, аби малі могли
привітати своїх мамулесиків, а ті розплакатися і розлитися в посмішках
(так сталося). Я, як викладач, тоже
спонукала дітей, аби ті обдарували матерів увагою і теплими словами
(одна моя учениця – крута до неймовірності – позвонила татові, шо в розлученні
з її мамою і наполягла на букетові. Тато опирався, та у малої дар переконання
87 рівня, і він все таки послав того букета. Мама прийняла букета, гордо
подякувала коротким повідомленням і сьогодні всі троє ідуть на вечерю. Краса ж
ну нє?)
Зранку я трошка
проревілася, для профілактики, як то кажуть. Потім піднялася до мами Хема, шо
стала мені за рідну вже. Подарувала. Обмінялися поцілунками і обніманнями. Хем
каже мені: «Здається вже шо досить». «Думаю досить», - кажу я йому. Обоє знали шо говоримо про мій підвішаний стан.
Досить тримати
мою маму тут. Можна пам»ятати і любити. Але продовжувати жити.
Пішли гуляти.
Запах моря. Колір моря. Душа моря.
Спокійно. І
відчуття, що зараз я живу правильно. Добра така емоція.
Пам»ятаєте, я
казала, шо як переїду у свою хату то нап»юся шампанського під громкого
Вівальді. Час настав.
